Картинка, яка мене оточує, мені вже знайома. Три історії про реальність.

1. Військові зі зброєю на вулицях міста серед мирного натовпу.
Величезні черги на заправку авто.

Все це я вже бачила в Африці. Але я там я була туристом.

«Це у них. Я тут всього лиш гість,» - думала я у Нігерії, Зімбабве, Судані. Була спостерігачем і особливо міцно зацінувала спокій, безпеку та вседоступність благ вдома.

Аж поки ця картинка не зачепила мій дім.

Невже це у нас?
- Олена, я ніколи не думала, що буду особисто знати людину, в країні якої йде війна, - сказала моя знайома німкеня.
- Ліса, я не думала, що в моїй країні буде війна.

Тоді я бачила картинку, яку навіть не могла припустити, що побачу дома. Сьогодні це наша реальність.

2. Після кожних відносин, особливо в юні роки, якусь мить ловиш себе на думці, що вже краще не буде. Що останній раз ти зустрічаєш саме ту людину, з якою судилось.

Аж поки знову ти не зустрічаєш очі. Які дивляться в тебе, в твою глиб.

Ти так само глибоко пірнаєш у водойму душі. Але поплаваєш, десь, можливо, і роками. Щоб вийти на берег, обігрітись на сонці і знову зустріти очі.

В якийсь момент я зрозуміла, що нічого абсолютно не знаю про відносини. Цікаво, що було багато стосунків, при цьому довготривалих. І все-таки досвід - це не мудрість.

Сіла, написала список, що ж я хочу від чоловіка поруч. Перечитала і якось так… Не повірила що такі існують.

Картинку мала в уяві, але не вірила в реальність її матеріалізації. Аж поки не зустріла…
Картинка, в яку я не вірила ще рік тому, стояла перед моїми очима, була поруч і дуже тісно в моєму житті.

Як тоді я не вірила в її існування, поки не дозволяю собі вірити, що це може бути герой саме мого життя. Всьому свій час і готовність.

Так, я побачила, що навіть найнеймовірніші картинки нашї уяви існують, варто лише вірити.

3. За день до відльоту в США на рік навчання, наших батьків зібрали у залі і попередили:
"Половина дітей повернеться з палким бажанням жити в Америці. Половина повернеться з жагою жити і втілювати побачене в Україні."

В 16 я повернулась додому, потрапивши саме до другої категрії.

П'ять років я жила в Європі. Я дивилась на доглянутий і стильний громадський простір, чисті білі кросівки і в дощ, і зимою, на безліч локальних культурних подій у маленьких містечках, привабливі села і аеропорти не лише у мегаполісах.

Повернувшись в Україну, я згадала, чому взимку треба вдягати темний одяг і ходити особливо обережно, коли побачила свої заляпані по пояс білі джинси.

«Лєна, хіба буває інакше? В нашому кліматі це нереально.»

Реально. І це нам показує Фінляндія, Естонія, де чистота і стиль взагалі вражає. Крім чистих зим, північніше певної широти в Європі стає ну дуже стильно.

- Яка гарна стильна будівля! Це, певно, чийсь будинок? - переді мною було архітектурне мистецтво.
- Ні, це державний дитсадок.

Коли ти турист, ти сприймаєш всю цю красу як щось, що тобі не доступно.

Коли ж ти живеш у красі, ти не просто віриш, що це все реально, твій рівень норми переміщається на рівень, коли ти вже не можеш інакше.

Картинка, в реальність якої віриш. Картинка, яка стає твоєю нормою. І це лише твій вибір - чи ти просто переміщаєшся в місце, де вона вже втілена, чи втілюєш її там, де ти є.

. В моєму розумінні світу діє закон:

Все, що ми можемо уявити - може стати реальністю. І чим сильніше ми віримо в це - тим скоріше це станеться.

У третьому класі я написала твір, що вірю, що Україна буде в книзі рекордів Гінеса. Що нашу країну буде знати весь світ. Той твір з дитинства вже наша реальність.

Я і ви зі мною пишете списки #100хочу, і знаєте, що все в ньому збувається.

Тепер я потихеньку пишу свої #100хочувУкраїні. І знаю, що все буде реальним. Тому що я це дуже чітко уявляю. І вірю, що це реально. Тому питання за матеріалізацією лише в часі.

В тому творі з третього класу я ще писала, що буду президентом. Але то ж просто твір :)

А поки - мрію, уявляю, підсилюю віру і будую плани, як це все втілити.